Використання неліцензійного програмного забезпечення – розповсюджене явище в Україні, незважаючи на спроби з ним боротися як з боку правовласників, так і з боку відповідних державних органів. Але порушення авторських прав є масовим не лише у цій сфері, а так само стосується й інших пов’язаних напрямків: видавничої діяльності (випуск «піратських» книг або розміщення їх в Інтернеті), музики, тощо. І можна було б багато написати про методи захисту авторських прав у різних ситуаціях.
Але цікаво дослідити інший аспект проблеми: а чому порушення авторських прав є таким поширеним у нашій країні, чому воно сприймається, як щось нормальне? Адже багато хто з людей ніколи не вчинять, наприклад, крадіжку якоїсь речі або грошей, але при цьому не бачать нічого незвичайного та поганого у використанні неліцензійних програм чи музики.
Китай та пострадянські країни – лідери в топ порушників авторського права
Звісно, таке становище не лише в Україні. Але якщо ми подивимося, де ситуація із захистом інтелектуальної власності найгірша, то наш погляд передусім впаде на країни колишнього СРСР (включно із нашим ворогом – росією), а також на Китай, де розповсюджене відверте копіювання дизайну західних промислових виробів і навіть автомобілів. Тобто, це або колишні соціалістичні країни, або країна, де при владі досі комуністична партія, яка, проте, дозволила сформувати потужний сектор ринкової економіки з приватною власністю.
Насправді, те, що вдалося зробити Китаю, – це, можливо, той план, який плекало керівництво СРСР у другій половині 80-х, починаючи так звану «перебудову»: зберегти країну та себе при владі в ній, але відмовитися від неефективної та такої, що не забезпечувала елементарні потреби населення, соціалістичної економіки. Це саме те, що вони називали «соціалізмом з людським обличчям». Наскільки в принципі соціалізм може мати людське обличчя, та яким у такому випадку буде тіло цієї істоти, – залишимо за межами даної публікації. Але зараз констатуємо: те, що, в силу низки причин, не вдалося зробити керівництву радянському, вийшло у китайців.
У країнах, де соціалізму не було, масштаби цього явища набагато менші, та й сприйняття «піратства» у суспільстві здебільшого негативне. Хоча є окремі «ідеологи» такої практики, які зазвичай належать також до лівого політичного флангу.
Що не так з авторським правом в ідеології «гегемонії пролетаріату»
Чи є несприйняття авторського права, як явища, пов’язаного із соціалістичною ідеологією, що міцно закріпилася у мізках значної частини населення? Очевидно, так. Бо насправді проблема не лише в авторському праві, як такому. Проблема у ставленні до інтелектуальної праці, та її результатів загалом. Мені, як і будь-якому адвокату, часто доводиться чути щось на кшталт: «А за що вам платити? Ви ж тільки поговорили!». Варіації можуть бути різні, суть одна.
Мій батько був винахідником ще у радянські часи. Тоді вважалось, що винахід належить державі, але у авторів було право на авторську винагороду. І от батько весь час розповідав, як доводилося боротися з керівництвом за виплату цих коштів. Або не хотіли платити взагалі, або занижували суми.
Здавалося б, навіщо? Кошти ж не того директора, кошти державні. Він від цього гірше жити не стане. Але не сплатити гроші винахіднику – багато керівників (не лише там, де працював батько) вважали справою чи не принциповою. Або занизити розмір виплати.
У ті часи у Києві було кілька адвокатів, які спеціалізувалися на «винахідницьких справах», тобто, коли автори винаходів подавали позови щодо виплати авторської винагороди чи її розміру. З одним з таких мені вже значно пізніше довелося працювати в одному адвокатському об’єднанні, і з його розповідей знаю, що явище таке було масовим. І справа тут не лише в небажанні «платити людині багато грошей», що у ті часи дехто вважав чи не аморальним.
Проблема у тому, що ідеологія «гегемонії пролетаріату» в принципі не сприймає інтелектуальну працю… як працю. На це, до речі, я не першим звертаю увагу. Про це писав Олександр Ніконов. Марксизм – ідеологія, що сформувалася у XIX столітті. А тоді у науці царювали механістичні уявлення. От і тут – «виробничі сили» та процеси зводилися до суто фізичних дій: мішки тягати або у кращому випадку деталі на верстаті точити.
Ну, якщо зараз, то, можливо, вантажівку водити, на конвеєрі вироби якісь збирати, за коровами на фермі доглядати, тощо. А от визначити, якою ця деталь повинна бути, придумати, де взяти сировину, як доставити її на фабрику, куди цю деталь пристосувати, та, врешті-решт, кому та для чого усе це потрібно, – це, з точки зору марксистів, «не робота». Звідси сприйняття менеджерів як «експлуататорів, що сидять на шиї трудового народу, а самі нічого не роблять».
Спадщина «радянщини» продовжує руйнувати наше світосприйняття
Власне, до чого призводить таке ставлення, пам’ятають ті з нас, хто застав Союз у такому віці, що дозволяє щось пам’ятати… Бо якраз там менеджери були, по суті, відсутні, як клас. Ну, а плодами іншої інтелектуальної праці, з точки зору вихованих у тій парадигмі, можна користуватися, не сплачуючи за роботу. Бо то, з точки зору носіїв такої ідеології, «не робота». От тільки адвокату не сплатити – не завжди корисно для власних інтересів. А програмне забезпечення «піратське» встановити, чи музику слухати, або книгу вкрасти, – це залюбки, бо за це майже ніколи нічого не буде…
А з моральної точки зору, такі люди вважають, що, витягнувши гроші з чужої кишені, чи забравши чужу річ, вони власника обкрадуть, а скориставшись без дозволу та оплати результатами інтелектуальної праці, – ні. Бо якщо «то не праця», – бо письменник чи програміст «тільки по клавішах клацає», на що багато сил не йде, а артист «просто співає», – то й результати її ніби й не мають цінності.
Насправді, нам ще пощастило, звісно. Хто знає історію, той пам’ятає, що відбувалося з інтелігенцією в інших країнах з комуністами при владі. У тому ж таки Китаї, наприклад, чи у Камбоджі. Але чому це так – ми повинні розуміти. Та усвідомлювати, що «класова боротьба», по своїй суті, нікуди не поділася, тільки вона складніша, ніж вважав Маркс.
А головне – потрібно розуміти, на якому ми знаходимося боці. Як ставитися до порушень своїх прав, та яких зусиль докладати (і чи докладати взагалі) для їх захисту, звісно, кожен автор визначає сам. Але потрібно розуміти причини самого явища та ставлення до нього в суспільстві. І те, що, поки не будуть викорінені рудименти соціалістичного сприйняття будь-якої інтелектуальної праці в суспільної свідомості, – ніяких реальних зрушень у цій сфері не станеться. Якби нам не допомагали із технічними діями іноземні партнери…
