Премія Американської кіноакадемії завжди була більше, ніж просто церемонією нагородження. «Оскар» це дзеркало року, що минув у світі кіно. Це спосіб зафіксувати, чим жило кіно у конкретний історичний момент. Які теми боліли, які образи зачіпали, а які імена остаточно закріпилися в пантеоні індустрії. Оскар-2026, що підсумовує кінематографічний 2025-й, виглядає особливо показовим. Він поєднує велике студійне кіно з виразною авторською присутністю, жанрові експерименти з інтимними людськими історіями та повернення відомих майстрів із появою нових, ще не зацементованих голосів. Список номінантів цього року не просто відзначає «найкраще», а демонструє, в якому напрямку рухається сучасне світове кіно. Між видовищем, рефлексією та спробою осмислити реальність, що стає дедалі складнішою.
Коротко про 2025 рік в кіно:
Зима:
Кінематографічний 2025 рік почався з відчуття внутрішньої паузи після кількох турбулентних років. Однак дуже швидко стало зрозуміло: це не рік відновлення, а рік переосмислення. Зимові фестивалі на кшталт Sundance і Берлінале задали тон максимально інтимному кіно, де масштаб історії більше не вимірювався бюджетом.
“Потяг у снах” Клінта Бентлі, екранізація прози Деніса Джонсона, одразу окреслила один із головних нервів року. Сповільнену, майже тактильну оповідь про людину й час, яка йде всупереч кліповому мисленню.
Поруч із ним “Я не залізна” Мері Бронштейн став прикладом радикально особистого незалежного кіно. Де тілесність, психічна нестабільність і чорний гумор існували без будь-яких запобіжників. Фільм активно цитували критики, але його непримиренність до глядача одразу ж винесла його за межі мейнстримного нагородного маршруту.
Водночас багато розмов викликав “У Дантових руках” Джуліана Шнабеля – хаотичний, нерівний, але показовий жест режисера, який свідомо обирає надмір як метод.
Весна:
Навесні Каннський фестиваль остаточно сформував обличчя 2025 року як року «дорослого» кіно – стриманого, складного, часто політично зарядженого.
“Сентиментальна Цінність” Йоакіма Трієра продовжив його лінію розмови про пам’ять, втрату і неможливість повноцінної комунікації, але зробив це з холоднішою, майже аналітичною дистанцією.
“Таємний агент” Клебера Мендонси Фільйо, навпаки, працював із жанровими кодами трилера й шпигунського кіно, щоб говорити про історичну травму та насильство влади.
У цьому ж каннському контексті важливою подією став фільм “Партенопа” Паоло Соррентіно – фільм, який багато хто сприйняв як естетичний жест без наративної ваги, але який насправді зафіксував ще одну тенденцію року. Режисери дедалі частіше дозволяли собі кіно як стан, а не як історію.
Тут же варто згадати “Види милосердя” Йоргоса Лантімоса, роботу, що свідомо дистанціювалася від очікувань після його попередніх успіхів і стала радше лабораторією форм, ніж «фільмом року».
На цьому тлі “Гамнет” Хлої Чжао виглядав майже класичним: емоційно вивірена, гуманістична історія, яка поєднала фестивальну чутливість із потенціалом академічного визнання.
Літо:
Літо 2025 року, попри традиційне домінування великих студій, теж не було одновимірним.
“Ф1” Джозефа Косинські став прикладом того, як спортивний фільм може працювати на межі фізичного досвіду, майже перетворюючи швидкість на драматургічний інструмент.
Паралельно “Франкенштайн” Гільєрмо дель Торо запропонував не чергову адаптацію, а похмуру авторську притчу про створення й відповідальність, де монстр знову став дзеркалом людських страхів.
Серед фільмів, що не претендували на нагороди, але були важливими для року, варто згадати “Фуріоза. Шалений Макс. Сага” Джорджа Міллера жорсткий, фізично виснажливий екшн, який закріпив тенденцію до «тілесного» блокбастера, а також “Смерчі” Лі Айзека Чуна, який продемонстрував, як режисер із авторським бекграундом працює всередині студійної машини.
Окремою, але надзвичайно показовою лінією року став “Еддінгтон” Арі Астера фільм, який остаточно закріпив його перехід від жанрового горору до екзистенційного кіно тривоги. Астер свідомо працював із фрагментованим наративом, розчиняючи сюжет у відчутті соціальної параної, розмитої реальності та внутрішнього насильства над персонажем і глядачем.
Осінь та кінець року:
Осінь повернула фокус на фестивалі Венеції та Торонто, де остаточно сформувалася конфігурація оскарівських перегонів.
“Одна битва за іншою” Пола Томаса Андерсона з Леонардо ДіКапріо став однією з найбільш обговорюваних робіт року, поєднавши масштабну історію з притаманною режисерові внутрішньою тривогою персонажів.
“Марті Супрім” Джоша Сафді закріпив Тімоті Шаламе як актора, готового до радикальних трансформацій.
“Квір” Луки Ґуаданьїно, попри суперечливе сприйняття, зафіксував межі дозволеного в сучасному мейнстримі, залишившись поза комфортною зоною Академії.
Кінець року пройшов під знаком “Грішники” Раяна Куглера – фільму, який зумів поєднати соціальний коментар, жанрову енергію та емоційну доступність, ставши майже ідеальним кандидатом для нагородного сезону.
Водночас 2025-й залишив по собі відчуття значно ширшого й складнішого року, ніж будь-який список номінантів. Це був рік, у якому кіно дозволило собі бути повільним, незручним, ризикованим і саме з цієї різноманітності виріс Оскар-2026.
Номінанти на Оскар-2026:
Список номінантів на Оскар-2026 виглядає не як компроміс між артхаусом і мейнстримом, а як спроба Академії зафіксувати спектр кіно 2025 року у всій його суперечливості.
“Грішники” Раяна Куглера
У центрі цієї конфігурації закономірно опинився “Грішники” Раяна Куглера, фільм, який зумів поєднати жанрову доступність із чітким соціальним висловлюванням. Саме ця здатність говорити з масовою аудиторією, не спрощуючи теми, робить його одним із головних фаворитів. Академія традиційно тяжіє до робіт, які одночасно демонструють режисерський контроль, акторську силу й актуальність. У випадку “Грішників” це поєднання працює майже ідеально, від постановки до акторських робіт, які не губляться в масштабі фільму.
“Одна битва за іншою” Пола Томаса Андерсона
Поруч із ним “Одна битва за іншою” Пола Томаса Андерсона виглядає як класичний приклад «дорослого» оскарівського кіно. Андерсон давно перебуває в особливих стосунках з Академією. Його фільми регулярно номінують, але рідко нагороджують головними призами. Цього разу шанси виглядають серйознішими – масштаб історії, повернення Леонардо ДіКапріо у складну, внутрішньо напружену роль і відчуття підсумковості роблять стрічку потенційним кандидатом як у головних, так і в акторських категоріях. Це кіно, яке Академія вміє читати і цінувати.
“Гамнет” Хлої Чжао
“Гамнет” Хлої Чжао займає іншу позицію в цьому ряду. Це фільм, що працює не через драматичні піки, а через тишу, спостереження і емоційну акуратність. Його сила у відмові від прямолінійної трагедії на користь переживання втрати як повсякденного стану. Саме за цю чутливість стрічка отримала номінації. Академія не завжди нагороджує подібні фільми головними статуетками, але часто відзначає їх у режисерських і акторських категоріях, особливо коли мова йде про тонку, внутрішню роботу.
“Сентиментальна Цінність” Йоакіма Трієра
“Сентиментальна Цінність” Йоакіма Трієра виглядає, можливо, найбільш «європейським» серед номінантів. Стриманим, інтелектуальним і свідомо дистанційованим від емоційного тиску. Його шанси полягають не в універсальній привабливості, а в режисерській точності та сценарній структурі. Це той тип фільму, який Академія радше визнає як зразок авторського письма, ніж як очевидного переможця, але саме такі роботи часто отримують нагороди за сценарій або акторську гру.
“Марті Супрім” Джоша Сафді
На протилежному полюсі знаходиться “Марті Супрім” Джоша Сафді – фільм, який номінували не лише за формальні досягнення, а й за енергію. Тут ключову роль відіграє Тімоті Шаламе, чия трансформація стала одним із головних акторських аргументів року. Академія традиційно чутлива до ролей, у яких актор ризикує іміджем і фізично змінюється, і саме в цьому полягає сила фільму як нагородного гравця.
“Франкенштайн” Гільєрмо дель Торо та “Ф1” Джозефа Косинскі
“Франкенштайн” Гільєрмо дель Торо та “Ф1” Джозефа Косинські репрезентують технічний і постановочний бік номінацій. У випадку дель Торо це візуальний світ, дизайн і переосмислення класичного матеріалу, які роблять фільм сильним кандидатом у ремісничих категоріях. “Ф1”, своєю чергою, був номінований за здатність перетворити швидкість і фізичний рух на кінематографічну мову – монтаж, звук і операторська робота тут працюють як єдиний механізм.
Показово, що на тлі цих номінантів відсутні фільми на кшталт “Еддінгтон” Арі Астера або “Квір” Луки Ґуаданьїно. Їхня відсутність лише підкреслює межі академічного смаку. Оскар-2026 визнає ризик, але лише тоді, коли він поєднаний із читабельною формою та емоційною доступністю. У цьому сенсі список номінантів не суперечить 2025 року, а радше вибірково його віддзеркалює, фіксуючи ті роботи, де експеримент і традиція зійшлися в точці балансу.
Як висновок:
Підсумовуючи, Оскар‑2026 відображає 2025 рік у кіно не як перелік переможців, а як картину багатовимірного, суперечливого мистецтва. Академія відзначила ті фільми, де режисерський контроль поєднується з емоційною доступністю, а акторські та технічні роботи підсилюють загальний ефект.
2025-й показав, що сучасне кіно живе на межі жанрів і форм, поєднує фестивальні відкриття з блокбастерними амбіціями, і часто визначає свою цінність не стільки за комерційними успіхами, скільки за здатністю залишити слід у культурному дискурсі. Номінанти цього року від “Грішників” до “Гамнета” і “Марті Супрім” демонструють різні шляхи цього впливу. Через соціальний коментар, акторську майстерність, режисерську точність або технічну інновацію.
Таким чином, Оскар‑2026 стає не просто підсумком року, а своєрідним маркером того, як кіно сьогодні балансує між видовищем і інтелектуальною складністю, між ризиком і прийнятністю, залишаючи глядачеві широке поле для власних відкриттів і дискусій. Це церемонія, яка нагадує: справжнє кіно завжди живе поза рамками однозначних оцінок і завжди здатне дивувати навіть там, де нагороди не приходять.
