Кіно сьогодні ми сприймаємо як щось буденне: прем’єри виходять у кінотеатрах і на стримінгах щотижня, актори стають зірками соцмереж, а режисери впливовими митцями, чиї роботи обговорюють у світі. Але щоб кіно перетворилося з простої розваги на справжнє мистецтво, потрібні були майданчики, де нові фільми могли б заявити про себе, а автори здобути визнання. Одним із найголовніших таких місць став Венеціанський кінофестиваль.
Що воно таке і де знаходиться?:
Венеціанський кінофестиваль це найстаріший міжнародний кінофестиваль у світі, заснований у 1932 році як частина Венеціанської бієнале. Він щороку проходить наприкінці серпня, на початку вересня в Італії, у місті Венеція, а точніше – на острові Лідо. Тут спеціально для нього збудовано знаменитий Палац дель Сінема. Саме тут збираються режисери, актори, продюсери та критики з усього світу, щоб представити нові фільми й визначити, які з них стануть подіями в кіноіндустрії.
Як усе починалось?:
1932, фестиваль = пропаганда:
Ідея провести у Венеції міжнародний кінофестиваль належала Джузеппе Вольпі ді Мізураті – банкіру, бізнесмену і водночас міністру фінансів у режимі Муссоліні. Це була не лише культурна ініціатива, а й демонстрація сили: Італія хотіла показати себе центром мистецтва та сучасності.
Перший фестиваль відкрився 6 серпня 1932 року на острові Лідо. Кіно показували просто на терасі розкішного готелю «Ексельсіор» з видом на море. Глядачі сиділи на шезлонгах під відкритим небом, а екран натягнули між колонами. Атмосфера нагадувала вечірку для аристократії, а не серйозний форум.
У програмі були фільми з 19 країн: від Голлівуду – стрічки «Доктор Джекіл і містер Хайд» Рубена Мамуляна та «Франкенштейн» Джеймса Вейла; від Франції – романтичні комедії; від СРСР – «Путівка в життя» Миколи Екка (перший радянський звуковий фільм).
Нагород тоді не вручали, а організатори наголошували, що фестиваль «поза політикою». Проте в реальності все було інакше: сам факт того, що перший світовий кінофорум відбувся саме в Італії, підкреслював престиж ідеї «нової Європи», яку намагався просувати фашистський режим. Навіть вибір місця мав символіку: Лідо – «вітрина» Венеції, де відпочивала еліта, і саме тут Італія хотіла показати свою культурну «велич».
1930-ті, перші нагороди:
Після вдалого старту 1932 року організатори зрозуміли, що публіка голодна до такого формату. Тож вже у 1934-му Венеційський кінофестиваль отримав офіційний статус з конкурсною програмою. З’явилися й перші нагороди, щоправда, вони тоді ще називалися не «Золоті леви», а «Міжнародні призи». Переможців визначала… не професійна журі, а самі глядачі. Кожен міг проголосувати анкетою за улюблений фільм.
Це виглядало демократично, але в країні, де правив Муссоліні, демократія була умовною. Дуже швидко фестиваль став інструментом італійської культурної політики. І якщо в перші роки тут ще показували гострі й навіть опозиційні стрічки з різних країн, то вже з середини 30-х у програмі чітко відчувався ідеологічний ухил.
В Італії створювали систему цензури: відсіювали «небажані» теми, прибирали сцени, що могли здатися аморальними або політично небезпечними. Деякі фільми взагалі не допускали до показів. Наприклад, американські стрічки з «занадто вільними» поглядами часто скорочували, а радянські картини або зовсім забороняли, або демонстрували з обмеженнями.
У 1936 році з’явилася офіційна головна нагорода – «Муссоліні Кубок». Це була персональна ініціатива італійського диктатора, щоб закріпити фестиваль як престижну подію світового масштабу, але з «правильним» ідеологічним обличчям.
Уже в 1938 році фестиваль відкрито перетворився на арену політичної пропаганди. Найкращим фільмом оголосили нацистську стрічку Лені Ріфеншталь «Олімпія» – урочистий епос про Берлінську олімпіаду, знятий за замовленням Гітлера. Це рішення викликало хвилю критики, але тодішнє журі було під тиском обох диктатур – Італії та Німеччини.
Фактично наприкінці 30-х Венеція втратила репутацію нейтрального міжнародного майданчика. Вона залишалася видовищною подією, але вже всі розуміли: переможе не мистецтво, а той, хто ближчий до режиму.
Післявоєнне відродження:
Друга світова війна залишила по собі руїни не лише в містах, а й у культурі. Венеціанський кінофестиваль після 1943 року фактично перестав існувати як міжнародна подія: на Лідо збиралися тільки «дружні» країни Італії та Німеччини, а це зводило фестиваль до рівня внутрішнього політичного ярмарку. Коли у 1945-му війна закінчилася, питання стояло руба: чи є сенс узагалі відроджувати фестиваль, який був створений за ініціативою ворога?
Але у 1946 році оргкомітет зробив радикальний крок: Венеція знову відчинила двері для всіх. Того року вперше після війни покази відбулися у залі Палаццо Дукале (на площі Сан-Марко), бо Лідо ще відновлювався після військових років. І саме це повернення мало символічний характер: Венеція заявила, що вона знову міжнародна й незалежна від диктатури.
Фестиваль відмовився від «Кубка Муссоліні» і запровадили нову головну відзнаку – «Золотий лев Святого Марка», офіційно вперше вручений у 1949 році. Це був свідомий розрив із минулим: замість імені диктатора – символ міста, лев із крилами, охоронець Венеції.
У післявоєнний період фестиваль активно відкривав світу нові кінематографії: японську (Куросава, Мідзогучі), індійську (Сатьяджит Рей), а також італійський неореалізм (Роберто Росселліні, Вітторіо де Сіка).
50-60-ті, політика не відпускає:
У 60-ті роки фестиваль остаточно перетворився на арену для провокацій та політичних дискусій. Режисер Федеріко Фелліні зі своїм «Солодким життям» (1960) показав Рим як місто спокус, декадансу й моральної порожнечі, що спричинило скандал серед консервативної публіки, водночас закріпивши за фестивалем репутацію «місця для сміливого кіно». Мікеланджело Антоніоні з «Пригодою» (1960) став ще однією сенсацією: зал освистав повільну, рефлексивну драму, але критики і кіномитці визнали її революційною.
Політичний контекст того часу теж був складним: холодна війна накладала тиск на міжнародні фестивалі. Венеція перебувала між двома блоками, і будь-який фільм із СРСР або США міг стати предметом ідеологічних суперечок. Радянські фільми, як «Іванове дитинство» Тарковського, здобували «Золотого лева», доводячи, що Венеція може оцінювати кіно незалежно від політичного походження, хоча дискусії у пресі та на червоній доріжці були неймовірно гострими.
Таким чином, 50–60-ті роки зробили Венецію майданчиком для глобальної кінокультури, де зустрічалися схід і захід, артхаус і комерційне кіно, старе і нове мистецтво.
70-ті, випробування фестивалю:
1970-ті стали для Венеційського кінофестивалю справжнім випробуванням. Світ переживав хвилю політичних протестів: студентські рухи, антивоєнні демонстрації, боротьба за громадянські права – усе це відбивалося і на кінематографі. Венеція, яка завжди була майданчиком для сміливого та провокативного кіно, опинилася у центрі цих суперечок.
У 1968 році, під впливом глобальної хвилі протестів, студенти і кінокритики вийшли на Лідо, вимагаючи реформ у фестивалі: вони критикували комерціалізацію, домінування Голлівуду та недостатню увагу політичному і авторському кіно. Після цих подій у 1969–1972 роках фестиваль кілька разів проводився без конкурсу, тобто «офіційної» програми не було, а нагороди не вручали.
Це був час, коли Венеція демонструвала справжню свободу для режисерів і критиків: фільми, що ламали табу, відверто висміювали політичні режими, релігію чи суспільні норми, потрапляли на покази без страху цензури (принаймні частково). Наприклад, у 1971 році «Симфонія Саркастика» (німецький експериментальний фільм) викликав бурю обурення серед консервативних критиків, але став культовим у кінематографічних колах.
Парадоксально, але саме криза зробила Венецію ще більш значущою. Режисери з усього світу прагнули показати тут своє найсміливіше кіно: експериментальне, провокативне, політично небезпечне. Фестиваль став символом свободи слова і мистецтва у світі кіно, а не просто елегантною церемонією.
80-90-ті, відродження:
Після кризи 70-х, коли фестиваль пережив політичні протести та кілька років без конкурсу, 80-90-ті стали періодом відродження та масштабного піднесення престижу Венеції. Фестиваль повернувся до регулярного формату з конкурсною програмою, але вже у нових політичних та економічних умовах: світ був на межі глобалізації, Голлівуд почав активно виходити на європейську аудиторію, а артхаусне кіно здобуло міжнародне визнання. Венеція підтримувала молодих режисерів із різних куточків світу. У 1980-х з’явилися імена, які пізніше стали класиками: Вім Вендерс, Фернанду Мейрелеш, Тоні Річардсон. Тут також дебютували фільми, що розкривали нові кінематографічні мови та стилі, особливо з Латинської Америки та Азії.
У 1990-х фестиваль остаточно закріпив свій статус міжнародного майданчика: сюди приїжджали як відомі автори, так і молоді режисери з усього світу. «Золотий лев» почав присуджуватися не лише класичним драмам, а й сміливим експериментам та політичним картинам.
2000-2010-ті, боротьба із стримінгами:
Період 2000–2010-х був часом активних дискусій про цензуру, політичні меседжі та соціальні теми у кіно. Фестивальні прем’єри часто ставали приводом для публічних дебатів: від критики глобальної політики до проблем гендеру, раси та міграції. Венеція залишалася платформою, де сміливі режисери могли показати те, що Голлівуд або національні студії не завжди наважувалися фінансувати чи прокатувати.
У 2010-х Netflix та інші онлайн-платформи почали активно претендувати на фестивальні прем’єри. 2018 року стрічка Альфонсо Куарона «Рома» стала першим фільмом Netflix, який отримав «Золотого лева». Це спричинило скандал: традиційні кінодистриб’ютори критикували фестиваль, стверджуючи, що стримінгове кіно «не є справжнім кіно», адже воно не спочатку виходить у кінотеатрах. Венеція тим самим показала, що готова до змін і може визначати нові правила глобальної кіноіндустрії.
Сучасність:
Сьогодні Венеційський кінофестиваль не лише червона доріжка та світові зірки, а й платформа для найсміливішого та найрізноманітнішого кіно у світі. Він показує стрічки від артхаусного експерименту до глобальних блокбастерів і навіть стримінгових прем’єр, таких як Netflix та Amazon Originals. Тут народжуються кінокласики, відкриваються нові таланти з Азії, Латинської Америки та Африки, а також формуються тренди та стандарти кіномистецтва на десятиліття вперед.
Венеція важлива не лише через престижні нагороди, а й через вміння поєднувати культуру, політику та глобальні тенденції кіно. Вона стала ареною дискусій, де сміливі ідеї, провокаційні теми та нові режисерські мови отримують увагу світової аудиторії. Фестиваль довів, що кіно не просто розвага, а інструмент культури, який здатний впливати на суспільство, формувати глобальні тренди та відкривати нові горизонти для митців і глядачів.
