Ще кілька років тому думка про судове засідання з дому здавалася чимось фантастичним. Суд асоціювався з важкими дверима, мармуровими коридорами, чергами під кабінетами та товстими папками. Сьогодні ж реальність інша: суди працюють у відеоконференціях, документи подаються онлайн, адвокати приєднуються із різних міст, а подекуди — навіть із-за кордону.
Цифрова епоха увірвалась у правосуддя стрімко, без «підготовчого етапу». І хоча це мало б зробити доступ до суду простішим, на практиці все виявилося значно складнішим.
Бо правосуддя у смартфоні — це не лише зручність. Це новий рівень відповідальності, технічних ризиків і бар’єрів, про які ще не звикли говорити вголос.
Обіцянка доступності, яка поки не працює так, як має
Право брати участь у засіданні дистанційно — це сучасно, зручно і, здавалось би, демократично. Але законодавець заклав у цю можливість одну важливу умову: усі технічні ризики несе саме учасник процесу, який подає клопотання про ВКЗ. Це прямо передбачено у ч. 5 ст. 212 ЦПК України.
І в житті це означає дуже просту, але жорстку річ: якщо у вас завис інтернет, пропало світло, платформа видала збій або зв’язок розірвався — відповідальність лежить на вас.
У результаті людина може бути позбавлена участі у власній справі через обставини, які не мають нічого спільного з правом.
Це не технічна дрібниця — це реальна загроза доступу до правосуддя.
Коли суди самі відмовляють у відеоконференції
Інша сторона проблеми — відмова судів забезпечити Відеоконференцію. Формально право є, але фактично воно діє «за наявності технічної можливості» — і це формулювання дає простір для маневрів.
Показовим є приклад ухвали одного із судів Закарпаття від 24 листопада 2025 року. У справі про стягнення коштів адвокат просив про участь у засіданні дистанційно. Суд визнав, що право існує, але… відмовив.
Причини виглядали так:
- у суді обмежена кількість залів, обладнаних для ВКЗ;
- наявні зали зайняті зв’язком із СІЗО та установами виконання покарань;
- у призначений день забезпечити відеоконференцію неможливо.
Юридично формулювання бездоганне. Фактично — сторона не змогла бути почутою, бо в суді не вистачило вільного кабінету.
Схожі формулювання зустрічаються по всій Україні:
- «відсутність технічної можливості»,
- «система перевантажена»,
- «немає залів»,
- «обладнання використовується у кримінальних справах».
І хоча цифровізація мала б зменшити різницю між великими містами та регіонами, на практиці вийшло навпаки: право на дистанційну участь часто залежить не від закону, а від ресурсів конкретного суду.
Статистика: цифри зростають, але доступність — не завжди
Навіть уривчаста офіційна статистика показує: відеоконференції стали частиною судової реальності, але рівень їх доступності вражаюче нерівномірний.
- Використання ВКЗ у судах України зросло більш ніж на 1000% за останні 4 роки.
Тобто онлайн-правосуддя стало масовим.
- Окремі суди працюють у режимі ВКЗ майже як європейські цифрові центри.
Наприклад, Господарський суд Одеської області у 2024 році провів майже 6 000 засідань у режимі відеоконференції.
- Верховний Суд теж працює дистанційно.
Лише Велика Палата ВС у 2024 році провела понад 90 онлайн-засідань у 43 провадженнях.
Цифри вражають — але вони нерівні. Бо там, де одна установа може забезпечити тисячі відеоконференцій, інша відмовляє заявникам через «неможливість забезпечити зв’язок».
Відеозасідання: коли техніка сильніша за процес
Онлайн-засідання здаються простими — поки не починаються технічні нюанси, які здатні повністю змінити хід слухання:
- звук пропадає саме під час ключових пояснень;
- камера зависає під час допиту;
- учасник раптово «вилітає» із засідання;
- суддя чує лише частину фрази, але продовжує слухання;
- адвокат не може під ’єднатися, але засідання не переносять, бо «ризики — на стороні заявника».
Це не анекдоти з форумів — це буденна практика останніх років.
І вона показує, що технічні збої стали новою формою перешкод у доступі до правосуддя.
Чи готові ми до суду майбутнього?
З технічного погляду — так. З правового — поки ні. Цифрові інструменти дають величезні можливості, але лише тоді, коли працюють для всіх однаково. Сьогодні ж ми живемо у системі, де:
- право на ВКЗ існує, але гарантується не завжди;
- суд може відмовити, навіть якщо є всі підстави для дистанційної участі;
- технічні проблеми перекладаються на учасника;
- реальний доступ до суду залежить від того, чи «вільний зал», а не від ваших аргументів.
Це не цифрова реформа. Це — цифрова нерівність, яка маскується під модернізацію.
Правосуддя у смартфоні може бути справжнім проривом, але лише тоді, коли воно перестане бути питанням удачі й технічних ресурсів.
Поки ж ми фактично створюємо нові бар’єри — менш помітні, більш технічні, але значно небезпечніші.
І поки ми не визнаємо ці проблеми прямо, цифрова епоха не наблизить нас до справедливого суду — вона просто змінить форму старих перешкод.
